Мені 21 і я лише тепер відчуваю, що дорослішаю. Лише тепер… Гадаю, це дуже індивідуально. І я не про зовнішній вигляд, для мене це не показник. Я про напше мислення, сприйняття дійсності. Ні, це не пост про те, як я нарешті зрозуміла, що людина у 21 рік - доросла людина, це пост про виставу, але моє світосприйняття має тут місце у вигляді емоцій. Найголовніше, що я зрозуміла за цей короткий чи довгий відрізок життя (як та з якого боку подивитися), це те, що емоції - не завжди “супер”. Інколи вони заважають тверезо аналізувати ситуацію. Саме тому я пишу про подію не в той ж день, коли вона сталася. Впевнена, якщо емоції, що керували мною в той день, залишаться, якщо я по шматочках пам’ятатиму все, що було, тоді це справжні емоції та ними можна ділитися. І знаєте, я пам’ятаю …
Отже, 27 вересня о 16.00 в актовій залі НУ “Запорізька політехніка” розпочалася вистава “Коли ластівки повернуться додому”, заснована на реальних життєвих історій жінок-переселенок. Скажу чесно, до цього я прочитала допис Євгенія Фоміна, у якому він ділився враженнями від перегляду вистави. Я прочитала і зацікавилася, що ж такого там показували, що плакав чоловік. Тому дивилася я виставу із великим задоволенням. Весь час хотілося плакати, і плакалося.
На сцені три жінки розповідали власні історії переселення з окупованих територій України. Таким чином глядачі познайомилися з жінкою-швеєю, родом із Запоріжжя, яка сюди й повернулася зі своєю родиною; жінкою-одиначкою, змушеною переїхати заради лікування однієї дитини, покинувши на окупованій території іншу; та жінкою, яка з огляду на обставини та велике бажання зуміла піднятися і тепер займається улюбленою справою. Історії цих жінок різні: перша боялася проявів расизму до її дітей, друга змушена щодня боротися за життя та здоров’я доньки, яка з дитинства хворіє ДЦП, третя пройшла довгий та складний шлях, перш ніж знайшла постійне місце проживання та справу, яку любить та завдяки якій є на що жити. Проте у них є дещо спільне - мрія. Перша боїться мріяти, проте вважає, що нам усім дуже потрібен мир. Друга мріє про те, щоб її дитина знову ходила. Третя - про власну кондитерську.
І яке у мене було здивування, коли я дізналася, що щойно історії розповідали не реальні героїні, а актриси. Браво актрисам Театральної студії “Купе №5” за неймовірну гру, справжні сльози та щирі емоції.
І вже ніхто не міг стримати сльози, коли після вистави на сцену вийшла жінка, історію якої показали. Це було надто зворушливо. Така творчість здатна змінювати людей. Щире дякую від імені усіх глядачів.
Немає коментарів:
Дописати коментар