УВАГА!!! За проханням респондента ми не показуватимемо його фото та не називатимемо справжнього імені.
- Це розпочалося дуже дивно. В один момент серед населення посіялося повне нерозуміння того, що відбувається. Хтось говорив про те, що скоро на територію зайдуть російські війська. Невдовзі розпочалося створення блокпостів. І знову непорозуміння - так згадує про початок бойових дій на Сході студент Запорізького національного технічного університету Іван Іванов.
- Більше лякало та не подобалось те, як ставились до людей військові: хлопці, які за віком годяться моєму батьку в сини, дозволяли собі зневажливо з ним розмовляти та погрожувати.
А потім нам відімкнули українське телебачення. І це, я вважаю, дуже важливо. Взагалі, чим російські ЗМІ перемагають українські - пропаганда. Справді, там, напевно, найсильніша школи з підготовки пропаганди. Коли я сів дивитись телевізор, російські новини, то через півгодини я розумів, що починаю вірити у це. І це страшно.
Багато людей виїхало. І не всі в центральні чи західні області України. Десь половина з тих, хто виїхав, поїхали до Росії. Але це не через те, що патріот - не патріот, просто ті всі їхали туди, де були родичі, де була підтримка. Ми не поїхали, навіть думок таких не було. Ну а куди їхати? Родичів далеко від дому немає. А хто ще на нас може чекати? Ми залишилися.
Потім настав час їхати до університету. У Запоріжжі люди, дізнавшись, що я з Донецька, з острахом сприймали. Я не розумів у чому справа. Довго пробував орендувати житло. Не хотіли чомусь власники здавати його мені. Навіть машину рекомендували паркувати десь на платній стоянці, аби з нею нічого не зробили. Хоча, з іншого боку, я їх розумів, вони просто боялися. Через необізнаність...І тут не було війни, вони не знали, що це. Тут просто вирувало життя. Таке ж, як і раніше у Донецьку. А я повертався назад. І повертався тільки тому, що там сім’я, і у найважчу хвилину я хотів бути разом з ними.
Так це було тоді. Зараз не скажу, що все устаканилось, але звиклось, так би мовити. Дивно тільки відчувати контраст, кожного разу повертаючи з дому та додому. Тут всі живуть так, ніби війни нема. Але там вона продовжується. Нічого не завершилось. А ще дивно спостерігати за тим, як вдома в одному кінці міста стріляють, а в іншому гуляють батьки з дітками. Я не ніяк не можу до цього звикнути, немає ніяких секретів адаптації, я просто з цим живу. Я люблю своє місто, я б хотів там жити. Я був у всіх найбільших містах України і, чесно кажучи, вважаю, що Донецьк - найгарніше з них. Я люблю людей, які там живуть, з якими я виріс. Я люблю просто там бути. Але зараз я повертаюсь туди тільки тому, що там моя сім’я. У майбутньому, якщо ситуація не зміниться, я не планую туди повертатися. А куди? Нащо? Повернутися і бути невизнаним? Повернутися і розуміти, що мій професійний розвиток - максимум водій? Ні. Я так не хочу.
Немає коментарів:
Дописати коментар