Як Запоріжжя Кип’ячку підкорювало або "Голос жінки має силу"

Ну, що ж... Як ми блогерами ставали чи якось так.
Почну з того, що не вважаю себе блогером, бо бути справжнім блогером - відповідально, серйозно і дуже складно. Тим не менш, мені випала хороша можливість - повчитися у дуже крутих людей. Їздили ми в MamaCares, де наше навчання було присвячене особливо актуальній у цей час темі, а саме "Голос жінки має силу 2019". Це правозахисна програма по відновленню миру і діалогу для внутрішньо переміщених жінок.


 Отож, трохи про саме навчання, яке тривало з 25 по 28 березня.
 Хто про що, а Василина за своє. Так-так, я знову наголошу на тому, що куди б мене життя не занесло, чим би я не займалася, які б завдання не треба було виконувати, я все одно розчиняюся в людях. Мені подобається спостерігати за процесом: від моменту, як кожен по-своєму думає і до втілення ідеї (у кожного теж свої методи, правила, схеми, маніпуляції).
У перший день думала, що здамся. Приїхали, кинули речі - і бігом гризти граніт науки. У голові просто крутилося питання "Що я тут роблю?". Гріхом навіть спіймала себе на думці, що дуже хочу на пари. Але!!!! Варто мені було познайомитися з людьми, які дбали про наш комфорт і затишок, годували нас, як усе ніби рукою зняло. Люблю таких людей, вони заряджають на добрі справи і швидко стають тобі рідними.

Ну і що? Ну та й понеслося: навчання, фундаментоване цікавими розмовами, фільмування, монтування, світло, сценарій, розкадровка, двадцять зіпсованих дублів, сміх і позитив у всьому і ще купа-купа всього тільки прикольного. Ви просто уявіть собі, що таке поєднати вісім областей України. Ужгород, Запоріжжя, Київ, Одеса, Чернігів, Миколаїв, Суми, Львів - усі представники настільки різні, у кожного своя модель роботи, жодних схожих ідей. Навіть приблизно. Наша команда була найвеселішою  у школі. Чого варті лише наші відеоролики.

Я спеціально не писала нічого відразу по приїзду з тренінгу. Поясню, чому: просто я вважаю, що необ’єктивною є думка, побудована на емоціях. Ті, хто були зі мною, знають про що я. А хто не був, той у житті все одно переживав моменти повного задоволення і стан після. Саме тому я вирішила, що зачекаю, коли буря емоцій вщухне, туман розсіється і залишаться тільки висновки.
Тож, щодо висновків:
1. Я НЕ блогерка. Так, я не блогерка. І не песимістка!!!! Просто я адекватно оцінюю свої можливості. Але я не кажу про те, що не прагнутиму до цього. Я чесно обіцяю вчитися і рости хоч б тому, що на мене витрачали сили й час так багато людей.
2. Я ще більше люблю людей. Не знаю, коли підійшов час прощання, було бажання зібрати усіх і порозпихати по кишеньках, в рюкзак, валізу і забрати з собою. Так легко звикаю..
3. Напевно, ніколи не зрозумію, як можна придумувати такі нереально круті ідеї для відеороликів. Люди, ви геніальні. От сиджу, дивлюся якесь відео і не надаю уваги тому, як важко було його зняти. Але в житті все закономірно, і я зіткнулася з тим, що треба знімати, треба ідею. І ступор... Справді, сидиш і не можеш нічого придумати. Складно.
4. Природа - наше все. Дуже важливий елемент нашого навчання - місце його проведення. У нас воно було ідеальним. Практично так, як писав Тарас Григорович "...село! і серце одпочине." Відпочило!
5. Навчання - круто, колектив - круто, завдання - круто, але магазин у Кип’ячці - щось із чимось. Пройшло вже декілька днів, як я вдома, а  той магазин забути не можу. Ну от хочеться такий поблизу. Приходиш, і отримуєш таке естетичне задоволення. От не можу я пояснити все, за що він мені подобається. Це просто треба бачити. І якщо колись власник цієї крамниці прочитає ненароком цей текст, то збережіть той шматочок української неповторності. Я на 100% впевнена, що нема такого більш ніде.
6. Ну і останнє: хочу ще раз приїхати у те сакральне місце. Тим більше, що родина повинна регулярно бачитися, чи не так? Тому, щиро дякую організаторам, тренерам, колективу, тим, хто повважав, що я вартую бути там і відправив. Дякуюююююююю!